Чому одні країни багаті, а інші бідні?
Відповідь на це питання, яке можна було б назвати основним питанням економіки, лежить за її межами. У недавній дискусії, в якій брали участь Катерина Венжик, Вікторія Войціцька, Андрій Длігач, Володимир Дубровський і Владислава Магалецька, ми прийшли до таких висновків. Сучасна наукова думка вважає, що основною причиною багатства або бідності націй є інститути. (Під інститутами тут розуміються не лише формальні структури, такі, як уряд, суди або реєстри власності, а й неформальні - у тому числі звички, традиції, переконання, поведінкові стереотипи тощо).
Ключова відмінність успішних інститутів - їх незалежність від персон. Наприклад, коли неважливо, хто суддя, хто позивач і відповідач, адже рішення буде прийнято незалежно від цього. (Інститути, які залежать від персон і підпорядковані їм, Дарон Аджемоглу називає «екстрактивними», а Дуглас Норт - «закритим доступом». Інститути, незалежні від персон і підлеглі правилам, відповідно називаються «інклюзивними» або «відкритим доступом».)
Що сприяє встановленню інститутів відкритого доступу?
По-перше, розкол старих еліт: частина з них розуміє загрозу опинитися серед тих, хто програв і втратити все, тому вони налаштовують незалежні інститути, які захистять і їх, і інших.
По-друге, нова економіка (нові технології і бізнес-моделі) створює нові еліти, які вимагають відкритого доступу. До цього додається тиск інших соціальних груп з новими цінностями, зацікавлених у змінах. Разом ці дві сили повинні бути досить потужними, щоб переважити своїх супротивників.
Додамо сюди третій фактор, характерний для нашого випадку: зовнішній тиск країн і міжнародних організацій, зацікавлених у змінах.
Головний висновок з цього: поки основна маса народу вимагає не відкритого доступу, а перерозподілу, - до тих пір ніяких змін не буде.
Отже, «знову реформаторам не пощастило з народом»? Саме так, без жартів. Реформаторам не пощастило з народом, і поясненню цього фактора присвячені десятки книг провідних світових дослідників, від Макса Вебера до Лоуренса Гаррісона, від Рональда Інґлгарта до Френсіса Фукуями.
Що ж робити, коли виборець вимагає «тут і зараз» - а цього можна досягти тільки перерозподілом, який йому обіцяють прихильники закритого доступу, бажаючі посунути старі еліти й зайняти їх місце?
Політикам у своїй комунікації:
1. Звертаючись до виборців, завжди вміти правильно управляти їх очікуваннями: не створювати завищених, пояснювати правду про те, коли, як і що саме отримають громадяни.
2. Звертатися до реальних потреб виборців, апелювати до особистих проблем виборця і його гаманця.
Як поміняти свідомість громадян, щоб вони вимагали не перерозподілу в рамках закритого доступу, а зміни правил і відкритого доступу?
1. Найголовніший інструмент - поширення приватної власності і вільного підприємництва.
2. Фінансова грамотність населення.
3. Відкритість даних і заохочення громадян вивчати їх.
4. Громадянська освіта та заохочення бажання знати правду.
5. Будь-яке самоврядування, починаючи з ОСББ, територіальних громад та ін.
6. Залучення громадян до обігу цінностей: ринок землі, фондовий ринок тощо.
7. Громадські центри (простіше - на базі бібліотек).
Ключ до багатства нації знаходиться в головах. «Цінності мастяться на хліб», - сказав Ярослав Грицак*.
Джерело. Текст друкується з дозволу автора
* Ярослав Грицак - український вчений, історик і публіцист. Доктор історичних наук, професор Українського Католицького університету. Головний редактор наукового щорічника «Україна модерна».
