Як Закон про лобіювання визначив поняття лобіювання

Багаторічні спроби перевести здійснення різними суб'єктами впливу на прийняття нормативно-правових актів у правову площину увінчалися успіхом - в Україні прийнято Закон про лобіювання. Наразі прийняття цього закону сприймається не лише як виконання ще однієї вимоги щодо вступу до ЄС, але й як важливу подію національного рівня - визначення правових засад лобіювання. Закон про лобіювання є наступним логічним кроком для побудови системи законодавчих актів, об'єднаних метою упорядкування взаємодії між учасниками правотворчої діяльності та громадянським суспільством у широкому розумінні, до якої входить Закон України «Про правотворчу діяльність» та інші законодавчі акти.

Прийняття Закону про лобіювання має вирішити низку завдань, серед яких:

• закріплення чітких ознак лобіювання та відмежування цієї діяльності від інших способів впливу на органи влади;

• нормативно-правове регулювання відносин між органами державної влади, органами місцевого самоврядування (як суб'єктами правотворчої діяльності та/або суб'єктами правотворчої ініціативи) та суб'єктами лобіювання;

• встановлення принципів, методів лобіювання, прав та обов'язків учасників відносин лобіювання;

• запровадження механізму забезпечення прозорості в діяльності суб'єктів лобіювання, а також їх взаємодії з об'єктами лобіювання;

• закріплення засад державного контролю за дотриманням вимог законодавства з питань лобіювання.

З тексту Закону, підписаного Головою Верховної Ради України, який розміщений на сайті Верховної Ради України, можна проаналізувати основні терміни, які використовуються у сфері лобіювання, у тому числі і термін «лобіювання». Лобіювання визначено як діяльність, що можна трактувати як системні, послідовні, багаторазові дії, об'єднані метою досягнення певного результату. Лобіювання як діяльність буде знаходити прояв через застосування суб'єктами лобіювання визначених законом методів. Слід зазначити, що у Законі наведено невичерпний перелік методів лобіювання, проте закріплено вимогу, що такі методи не повинні бути заборонені Конституцією та законами України. Тобто однією з основних та відмітних ознак лобіювання як способу впливу або спроби впливу на органи влади є багаторазовість, системність та послідовність дій, об'єднаних єдиною метою.

З визначення лобіювання простежується й мета здійснення цієї діяльності, а саме досягнення комерційного інтересу (бенефіціара або власного). Визначення комерційного інтересу також закріплене у Законі про лобіювання. Так, комерційний інтерес можуть складати грошові кошти чи інше майно, особисті переваги, пільги, інші вигоди матеріального чи нематеріального характеру, які особа отримала або отримає в межах здійснення господарської діяльності. Закріплене у Законі визначення комерційного інтересу небезпідставно піддається критиці через широту встановлених рамок і потенційну можливість будь-яких дій суб'єкта господарювання або в інтересах суб'єкта господарювання фактично вважати лобіюванням, і більше того, у разі встановлення контролюючими органами факту порушення вимог законодавства з питань лобіювання, притягти його до відповідальності. Однак системне тлумачення положень Закону вказує, що задоволення комерційного інтересу як результату лобіювання буде у разі, якщо із застосуванням методів лобіювання було досягнуто такої цілі, як прийняття (видання) нормативно-правового акта, внесення до нього змін, втрата чинності (скасування) нормативно-правовим актом, який є предметом лобіювання, або в результаті утримання від таких дій.

Ознакою лобіювання також є суб'єкти здійснення цієї діяльності. Згідно з визначенням з Закону про лобіювання ними є фізичні або юридичні особи, які здійснюють лобіювання на підставах та в порядку, передбачених цим Законом. При цьому для фізичних осіб - лобістів Законом не встановлено жодних обмежень, крім повної цивільної дієздатності, для юридичних осіб - бути юридичною особою приватного права, зареєстрованою в Україні, або іноземною юридичною особою і мати на території України представництво відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Умовою здійснення діяльності з лобіювання є наявність статусу суб'єкта лобіювання, який набувається з дня внесення до Реєстру прозорості запису про реєстрацію особи суб'єктом лобіювання.

З визначення терміну «лобіювання» та інших положень Закону суб'єктів лобіювання можна поділити на умовно професійних лобістів, які діють в інтересах третіх осіб - бенефіціарів, та тих, які діють у власних комерційних інтересах. У Законі про лобювання закріплено, що лобіювання від імені юридичної особи - суб'єкта лобіювання здійснюють фізичні особи, які перебувають з нею у трудових чи цивільно-правових відносинах та мають повну цивільну дієздатність. У практичній площині вже постає питання щодо необхідності суб'єктам господарювання подавати відомості для внесення до Реєстру прозорості, зокрема у тих випадках, якщо вони мають GR-менеджерів або осіб, які фактично виконують відповідні функції у суб'єкта господарювання. Вочевидь потребує роз'яснень від компетентних органів щодо розуміння «цивільно-правових відносин», у тому числі чи будуть такі відносини за підставою виникнення обмежуватися лише договором лобіювання.

Отже, лобізм, який у широкому розумінні означає просуванням приватних інтересів бізнесу, є нормальною практикою. Прийнятий Закон про лобіювання закладає ґрунт для прозорої комунікації бізнесу та влади щодо прийняття нормативно-правових актів, у першу чергу тих, що спрямовані на регулювання відносин у сфері господарювання. Системний аналіз положень цього Закону дає можливість визначити сукупність ознак поняття лобіювання. Переваги та недоліки положень цього Закону можна буде оцінювати через деякий час після його застосування. Однак вже зараз зрозуміло, що час до набуття чинності цим Законом варто використати для напрацювання критеріїв для чіткого уявлення поняття комерційного інтересу та конкретизації суб'єктів лобіювання.