Процедура банкрутства за участі іноземних кредиторів

У сучасному світі економічні зв'язки дедалі рідше обмежуються національними кордонами. Бізнес працює глобально, інвестиції перетікають між юрисдикціями, а отже і ризики неплатоспроможності контрагентів також набувають міжнародного характеру.

Для іноземного кредитора участь у процедурі банкрутства в Україні часто виглядає як складний і не до кінця зрозумілий процес: інша правова система, мовний бар'єр, процедурні нюанси та питання фактичного отримання коштів.

Водночас українське законодавство передбачає достатньо інструментів для захисту прав іноземних кредиторів, хоча їх реалізація має свої особливості. Важливо не лише формально заявити свої вимоги, а й правильно зорієнтуватися у процедурі, врахувати валютні обмеження, процесуальні правила та сформовану судову практику.

Ця стаття має на меті дати цілісне й зрозуміле уявлення про те, як саме іноземний кредитор може ефективно діяти у процедурі банкрутства в Україні. Ми розглянемо правовий статус таких кредиторів, окреслимо ключові фінансові та валютні аспекти, зупинимося на процесуальних деталях і проаналізуємо підходи судів. У підсумку це дозволить краще оцінити ризики, можливості та практичні кроки для захисту своїх інтересів.

Правовий статус іноземних кредиторів та процесуальні особливості

Перш за все, варто розуміти базовий принцип, що іноземний кредитор в Україні не є другорядним учасником процедури банкрутства. Законодавство виходить із рівності кредиторів незалежно від їхнього резидентського статусу. Це означає, що іноземна компанія або фізична особа має ті самі права, що й українські кредитори, за умови належного підтвердження своїх вимог.

Водночас є кілька нюансів, які відрізняють іноземного кредитора від локального. Насамперед для іноземних юридичних осіб важливим питанням є підтвердження їх правосуб'єктності, тобто здатності виступати стороною у правовідносинах і, зокрема, заявляти вимоги у процедурі банкрутства. На практиці це не викликає сумнівів по суті, однак вимагає належного документального оформлення.

Зазвичай таким підтвердженням слугують витяги з торгових, корпоративних або інших офіційних реєстрів країни реєстрації компанії. У цих документах міститься базова інформація про юридичну особу: її найменування, реєстраційний номер, статус (діюча/ліквідована), а також відомості про органи управління або осіб, уповноважених діяти від її імені. Саме ці деталі дозволяють українському суду переконатися, що кредитор дійсно існує та має право звертатися з відповідними вимогами.

Втім, ключове значення має не лише зміст документів, а й форма їх подання. Іноземні документи, як правило, повинні пройти процедуру апостилювання або консульської легалізації - залежно від країни їхнього походження. Це підтверджує їхню офіційну силу для використання в Україні. Крім того, обов'язковим є переклад українською мовою, який має бути належним чином засвідчений.

На практиці саме на цьому етапі часто виникають затримки або процесуальні ризики. Неповний пакет документів, помилки у перекладі, відсутність апостиля або неточності в даних можуть стати підставою для залишення заяви без руху або навіть відмови у визнанні вимог. Тому підготовка цих матеріалів потребує уважності та, як правило, координації між юристами у різних юрисдикціях.

Ще одним важливим нюансом для іноземного кредитора є правильне визначення та відображення розміру своїх вимог. У міжнародних комерційних відносинах зобов'язання найчастіше фіксуються в іноземній валюті - євро, доларах США чи іншій валюті контракту. Однак в рамках української процедури банкрутства всі вимоги мають бути приведені до єдиного вимірника - національної валюти.

Це означає, що на етапі подання заяви кредитор має перерахувати свою заборгованість у гривню за встановленим Національний банк України курсом станом на день подачі вимог. Саме ця сума фіксується судом і надалі використовується в процедурі, зокрема для визначення обсягу голосів кредитора та пропорції задоволення вимог.

Окремим практичним викликом для іноземного кредитора є не лише отримання рішення про задоволення вимог, а й фактичне отримання коштів. В умовах воєнного стану в Україні діють валютні обмеження, які впливають на можливість здійснення переказів за кордон. І саме цей етап часто виявляється складнішим, ніж сама участь у процедурі банкрутства.

Сьогодні ключову роль у цьому питанні відіграє Національний банк України, який встановлює тимчасові правила валютного регулювання. Такі обмеження можуть включати заборону або суттєве обмеження на виведення валюти за межі України, необхідність отримання індивідуальних дозволів або здійснення платежів лише за визначеними підставами.

Для іноземного кредитора це означає, що навіть у випадку успішного завершення процедури та наявності коштів у боржника, їх перерахування на рахунок в іноземному банку може бути ускладненим або відкладеним у часі. Банки в Україні, діючи в межах встановлених правил, здійснюють фінансовий моніторинг таких операцій і можуть вимагати додаткові підтверджуючі документи або взагалі відмовити у проведенні платежу, якщо він не відповідає чинним обмеженням.

У практичній площині це вимагає від кредитора більш гнучкого підходу до стратегії отримання коштів. Наприклад, інколи розглядаються альтернативні варіанти - відкриття рахунку в українському банку, використання коштів на території України або поетапне виведення коштів у межах дозволених лімітів. Кожен із цих варіантів має свої ризики та особливості, але ігнорування валютного регулювання може фактично нівелювати результат усієї процедури.

Судова практика

Судова практика (Справи № 904/1926/23, № 910/628/20, № 129/1033/13-ц) підтверджує вищенаведені тези та дає зрозуміти причину, саме таких етапів прийняття судом іноземних документів.

Згідно з міжнародними стандартами, що регулюються Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, кожна з договірних держав зобов'язана звільняти від легалізації документи, на які поширюється ця Конвенція, за умови, що вони мають бути представлені на території іншої держави-учасниці. Відповідно до цієї Конвенції, єдиною формальною процедурою для посвідчення автентичності підпису є проставлення апостиля компетентним органом держави, де документ був складений.

Апостиль підтверджує автентичність підпису, якість особи, що підписала документ, та відбиток печатки або штампу. Після проставлення апостиля документ не потребує додаткової легалізації, і його можна використовувати в інших країнах, що є учасниками Конвенції.

Проте, як показує судова практика, це правило застосовується тільки за умови, що документи належним чином підготовлені, апостильовані та переведені на українську мову.

На прикладі довіреності: текст довіреності викладений англійською та українською мовами, а текст апостиля - англійською, з нотаріальним перекладом на українську мову.

Сторони, які беруть участь у справі, подають до суду письмові процесуальні документи та докази, викладені державною мовою. При цьому, до письмових доказів, викладених недержавною мовою, повинні додаватися переклади українською мовою, засвідчені належним чином. Вірність перекладу документів юридичного характеру повинна бути нотаріально засвідченою в порядку Закону України "Про нотаріат".

Суди реалізують таку політику в рамках стандартів доказування. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається ймовірнішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Висновок та рекомендації

Участь іноземного кредитора в процедурі банкрутства в Україні - це не стільки про юридичні бар'єри, скільки про здатність правильно працювати з деталями. Формально система відкрита і передбачувана: іноземний кредитор має ті самі права, що й національний. Але на практиці результат залежить не від декларацій, а від якості підготовки та стратегічного підходу.

Ключова думка, яка проходить крізь усю процедуру, проста: українське банкрутство - це процес, де форма і зміст мають однакову вагу. Навіть обґрунтована вимога може залишитися поза процесом, якщо вона оформлена неналежно. Водночас правильно підготовлений кредитор, який діє системно і своєчасно, має всі шанси ефективно захистити свої інтереси.

Для потенційного іноземного кредитора це означає передусім необхідність діяти проактивно. Не варто сприймати процедуру як реакцію на проблему - її слід розглядати як керований процес. Чим раніше кредитор починає готувати документи, аналізувати валютні ризики та будувати свою позицію, тим більше у нього інструментів впливу.

Окрему увагу варто приділити практичному аспекту отримання коштів. В умовах валютних обмежень перемога в суді не завжди означає швидке повернення активів. Тому стратегія має враховувати не лише юридичний результат, а й механіку його реалізації - від структурування платежів до вибору оптимального способу виведення коштів.

Не менш важливим є питання локальної експертизи. Українська судова практика достатньо формалізована, і навіть незначні відхилення від процедурних вимог можуть мати наслідки. Тому залучення фахівців, які розуміють як закон, так і реальну практику його застосування, - це не додаткова опція, а фактично необхідність.

У підсумку, процедура банкрутства в Україні для іноземного кредитора - це не закрита система, а середовище з чіткими правилами гри. Ті, хто їх розуміє і враховує, отримують реальний інструмент захисту своїх інтересів. Ті ж, хто недооцінює деталі, ризикують втратити навіть очевидні переваги.

Олексій Гловацький, юрист Asters

Кирило Комишан, помічник юриста Asters