Лобіюванням в Україні, як правило, називають проштовхування чиїх-небудь інтересів у владних колах. Подібна робота ведеться в усіх країнах. У деяких із них її законодавчо врегульовано (найбільш яскравий приклад - США), тобто там інформація про того, хто на що і як впливає, багато в чому є відкритою. Але країн із подібним регулюванням у світі меншість. В Україні заклики прийняти відповідний закон лунають давно, у парламенті кілька років лежали без руху два конкуруючих законопроекту, і тільки на початку вересня їх відкликали. На заміну група з 21 народного депутата, неформально очолювана Мустафою Найємом, зареєструвала проект Закону «Про забезпечення прозорості та законності комунікації із суб'єктами владних повноважень» (№ 7129 від 20.09.2017).
Автори проекту визначили лобіювання як підприємницьку діяльність, що здійснюється методами лобіювання, не забороненими законодавством, з метою впливу на суб'єктів владних повноважень у процесі здійснення ними нормотворчій функції. Вони пропонують упорядкувати практику лобіювання, чітко визначити її правові засади, впровадити ефективну модель її моніторингу, що має виключити можливості для зловживань. Вони вважають, що прозорість такої діяльності досягатиметься «дійсно дієвими методами, що враховують специфіку України», а саме:
- обов'язковою звітністю суб'єктів лобіювання;
- перебуванням усіх суб'єктів лобіювання в Держреєстрі;
- обов'язком суб'єктів оприлюднити всю інформацію про лобіювання;
- обов'язком звітувати для суб'єкта владних повноважень, діяльність якого була об'єктом лобіювання.
Але законопроект не дає відповіді на головне питання: навіщо лобістові реєструватися, брати на себе обмеження та додаткові витрати, замість того, щоб продовжувати і далі вирішувати питання неформально?
