Обман споживача: ТОП-7 рішень суду

Кожен з нас майже щодня споживає певні товари, роботи чи послуги. Ми користуємось мобільним зв'язком, беремо кредити в банках, реагуємо на рекламні обіцянки продавців. Але не завжди наш споживацький досвід є позитивним. Всі звикли, що суди завжди стають на бік споживача, але чи дійсно так просто довести, що ви стали жертвою обману?

Чинне законодавство у сфері захисту прав споживачів забороняє будь-які дії, які підпадають під ознаки нечесної підприємницької практики, зокрема, діяльність, що вводить споживача в оману. Але, як показує практика, у випадку судового оскарження, споживачам необхідно бути максимально переконливими доказово.

Пропонуємо аналіз позицій суду у спорах про обман споживачів та наведеної аргументації, якою він керується для прийняття справедливого рішення.

1. Кредитний договір не обмежує права споживача та не є проявом нечесної підприємницької практики, якщо при підписанні договору споживач погодився з його умовами та у подальшому його виконував.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 404/5299/15-ц. Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій, що укладений кредитний договір було підписано сторонами після досягнення згоди щодо усіх істотних умов, вони володіли необхідним обсягом цивільної дієздатності та здійснювали усі дії, керуючись вільним волевиявленням. Також судом було зауважено, що позичальник, укладаючи спірний договір, не заявляв зауважень до нього та протягом тривалого часу виконував погоджені умови. Суд вирішив, що аналіз змісту оспорюваного договору свідчить про те, що у ньому міститься повна інформація про умови кредитування, вартість кредиту, процентну ставку та порядок погашення кредиту, із чим не був згодний позивач.

Крім того, суд вказав, що позивач не надав достатніх доказів для доведення недійсності укладеного кредитного договору, адже відсутні умови, що підтверджують обмеження його прав як споживача та використання банком нечесної підприємницької діяльності.

Аналогічна позиція Верховного Суду викладена у Постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 388/538/19. Тут суд зауважив, що позивач свідомо укладав кредитний договір на визначених умовах та не наполягав у процесі укладення договору на будь-яких змінах до умов договору, а також дотримувався них, сплачуючи заборгованість за кредитом та відсотками. Тобто, підписання кредитного договору є підтвердження того, що позивач згодний з умовами правочину і зобов'язується їх виконувати.

Такої ж думки дотримався Верховний Суд у Постанові від 17 червня 2021 року у справі № 756/14941/18-ц. Було встановлено, що відсутні підстави для застосування статей 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо нечесної підприємницької діяльності банку та несправедливих умов договору. Позивачка не змогла довести введення її в оману під час укладення договорів споживчого кредиту, оскільки перед підписанням вона мала можливість ознайомитися з повним текстом та умовами договорів, крім того, вона власноручно підписала їх.

2. Виробник зобов'язаний вказувати для ознайомлення споживачами інформацію про строк придатності товарів з урахуванням вимог статті 15 Закону України «Про захист прав споживачів».

Незважаючи на негативну практику у попередніх рішеннях, Верховний Суд підтримав споживачів у постанові від 29 січня 2021 року по справі № 826/5432/17. Судом було встановлено, що обов'язковою інформацією про продукцію є строк придатності товару, зазначення необхідних дій споживача у разі його закінчення, а також відомості про можливі наслідки, які можуть настати у випадку їх невиконання. Суд встановив, що повинно також вказуватись найменування і місцезнаходження виробника і підприємства, яке уповноважене приймати претензії від споживачів, а також здійснювати ремонт і технічне обслуговування товарів. Оскільки, в ході перевірки така інформація була відсутня, то суд погодився, що обов'язок розмістити таку інформацію у виробника виникає, а отже, постанова Держпродспоживслужби є правомірною.

3. Позичальник не зобов'язаний сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись та банком не надавались, а встановлення платежів за такі послуги заборонено нормативно-правовими актами.

Про це вказав Верховний Суд у своїй постанові від 07 липня 2021 року у справі 703/1518/18. Так, відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. При чому, нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача (ч. 8 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Тому колегія суддів дійшла правильного висновку про те, що положення спірного кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісійної винагороди за обслуговування кредитної заборгованості є нікчемним.

4. Під час здійснення розрахунків оператор мобільного зв'язку, провайдер не має права стягувати плату за послугу, яку споживач не замовляв.

Верховний Суд у постанові від 01 липня 2021 року у справі № 172/637/20 підтримав споживача, який не володів достовірною інформацією про надані послуги мобільного зв'язку. Судом було вкотре наголошено, що права споживача порушуються, якщо він обмежений у своєму праві, крім випадків, передбачених законом, на отримання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію.

Тому правильно було вирішено, що відсутні підстави для задоволення позову про стягнення заборгованості за послуги мобільного зв'язку у режимі роумінгу. Крім того, в результаті розгляду справи, не було надано доказів, які б підтверджували, що споживач ознайомлювався із повною та достовірною інформацією, зокрема, порядком і умовами надання вказаної послуги з передачі даних в режимі міжнародного роумінгу, її вартістю. Окрім того, немає жодного підтвердження його ініціативи із замовлення послуг міжнародного роумінгу та згоди щодо телекомунікаційних умов, запропонованих оператором. Зокрема, суду не надали доказів про належне повідомлення абонента про суму коштів на особовому рахунку для отримання послуг міжнародного роумінгу, технічну неможливість припинення надання послуг у разі відсутності грошей, а також не обґрунтовано правомірності надання таких послуг фактично у кредит без згоди абонента.

5. Позивач має довести, що він діяв під впливом обману.

Верховний Суд про це вказав у постанові від 06 квітня 2020 року у справі № 293/780/18. Судом було встановлено, що на сторону, яка діяла під впливом обману, покладається обов'язок доведення наступного: обставин, що не відповідають дійсності, але є істотними для вчиненого правочину; невідповідності наявних обставин її волі для перебування у відносинах, створених таким правочином; невідповідності обставин дійсності, яка викликана умисними діями другої сторони правочину.

Суд погодився, що обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто, правочин визнається здійсненим під впливом обману лише в разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Отже, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу було введено в оману та безпосередньо факт обману.

6. Поширення недостовірної інформації серед споживачів забороняється Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції».

Північний апеляційний господарський суд своєю постановою від 27 вересня 2021 р. у справі № 910/19341/20 став на сторону АМК України, який установив, що поширення підприємством інформації невизначеному колу осіб, яка є недостовірною, надає такому суб'єкту господарювання значні переваги серед інших суб'єктів, які здійснюють діяльність на ринку торгівлі газом через місцеві (локальні) трубопроводи, тобто, є конкурентами такого підприємства.

Суд зауважив, що отримання неправомірних переваг в конкуренції та посилення своєї конкурентної позиції не завдяки власним досягненням, а шляхом прихованої дискредитації своїх конкурентів при наданні позитивної характеристики власній поведінки у порівнянні з негативною поведінкою інших учасників ринку продажу природного газу, впливає на мотиваційно-поведінкову сферу аудиторії. При цьому було правильно встановлено, що підприємство, рекламуючи таким чином свою діяльність, публічно поширює неправдиву інформацію серед споживачів відносно власної діяльності.

Однак чи підтримає таку ж позицію Верховний Суд, зможемо дізнатись лише згодом, адже зараз Постанова оскаржується у касаційному порядку.

7. Моральна шкода споживачам за порушення цивільно-правового договору компенсується незалежно від того, чи зазначено про це у законі, чи безпосередньо у договорі.

Про це йдеться у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року по справі № 755/3509/18, яку вважають епохальною, адже вона дозволила споживачам відшкодовувати моральну шкоду у будь-якому випадку, зокрема, внаслідок обману. Верховний Суд вказав, що судами попередніх інстанцій було зроблено помилковий висновок про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню Закон України «Про захист прав споживачів», оскільки договір купівлі-продажу майнових права передбачає в подальшому набуття їх покупцем права власності на квартиру, що має здатися в експлуатацію, тобто, на такі правовідносини поширюється дія вказаного закону.

Було відкинуто позиції про те, що Закон України «Про захист прав споживачів» не регулює правовідносини, що виникли між сторонами договору купівлі-продажу майнових прав щодо об'єкта нерухомого майна та про те, що вказаним договором не передбачено відшкодування моральної шкоди, а, отже, відсутні підстави для її відшкодування, їх було визнано помилковими.

Судова практика не завжди є позитивною для споживачів у контексті підтвердження прояву нечесної підприємницької практики суб'єктами господарювання щодо них, зокрема, визнання дій такими, що вводять в оману споживача. Аналіз деяких справ свідчить про те, що переважно усі докази вказують на безпідставність таких звинувачень, адже споживачі, керуючись вільним волевиявленням, здійснюють усі необхідні дії, що доводять помилковість суджень про введення їх в оману. Але у тих випадках, де споживачі належними, допустимими та достовірними доказами доводять, що вони діяли під впливом обману, суд це враховує та приймає рішення на їх користь.