Суть справи: боржник за кредитним та іпотечним договорами оскаржив відступлення права вимоги за ними. Він просив визнати недійсними договори відступлення з підстав того, що вони за своєю правовою природою є договорами факторингу, які укладені з порушенням форми та суб'єктного складу.
Місцевий та апеляційний суди задовільнили позовні вимоги. Вони вказали, що оспорювані договори є договорами факторингу, оскільки розмір грошової вимоги значно перевищує ціну відступлення вимоги. Ця різниця, по суті, є платою, яку отримує фактор.
Велика палата ВС підтримала позицію судів попередніх інстанцій. Суд підкреслив важливість розмежування правочинів з відступлення права вимоги (цесії) та договорів факторингу, оскільки учасниками цесії можуть бути будь-які особи, а фактором - тільки банк або інша фінустанова.
Верховний суд виділив основні ознаки договору факторингу:
- специфічний суб'єктний склад (клієнт - підприємець, фактор - банк або інша фінустанова, яка має право здійснювати факторингові операції, та боржник);
- предметом може бути лише право грошової вимоги;
- метою укладення є отримання клієнтом коштів за рахунок відступлення права вимоги;
- передбачається винагорода фактора;
- встановлено вимоги щодо його форми.
Порушення вимог до форми, змісту, суб'єктного складу договору зумовлює його недійсність.
Відповідну постанову у справі №909/968/16 ВС прийняв 11.09.2018. З її повним текстом можна ознайомитися в системі VERDICTUM.
